"Справжня магія музичного мистецтва, в якій фортепіанна та оркестрова партії довершено утворили органічний симбіоз звучання"
Фантазійний, яскравий, бурхливо-емоційний світ музики. Саме таку асоціацію побудила нещодавня львівська прем’єра Концерту для фортепіано з оркестром американського композитора XX століття Лео Орнштейна, що з великим успіхом відбулась у Львівському органному залі 26 січня цьогоріч.
Піаніст Роман Рєпка та диригент Іван Остапович, під майстерною батутою котрого виступив Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії, сотворили в той недільний вечір справжню магію музичного мистецтва, в якій фортепіанна та оркестрова партії довершено утворили органічний симбіоз звучання. Переповнений зал аплодував стоячи…
Музика Лео Орнштейна (також відомого як Лео Орнстайн) – чудового піаніста, американського композитора єврейського походження, котрий був уродженцем міста Кременчук Полтавської області, полонила увагу львівської публіки з перших нот. Фортепіанний концерт, який таки вдалось репрезентувати у цей важкий воєнний час завдяки неабияким зусиллям та злагодженій роботі організаторів – команди Львівського органного залу, має свою непросту історію, про яку варто розказати окремо. На думку дослідників, Концерт для фортепіано з оркестром був написаний композитором в проміжку між 1921-1926 роками, однак впродовж багатьох років, навіть десятиліть після створення, цей твір, як і всю творчість митця, спіткало забуття. Важко однозначно пояснити, які саме причини призвели до того, що таку яскраву, неординарну, самобутньо-харизматичну музику так довго не виконували на концертних естрадах світу та на батьківщині композитора. Можливо, виконавців-солістів відлякувала насичена складними технічними прийомами фортепіанна фактура Концерту, або ж винуватцем-відлякувачем був виснажливо-стрімкий, у прямому розумінні «без перепочинку», наскрізний розвиток драматургії композиції, чи все трапилось з банальної причини відсутності нот, а чи якійсь іншій… хтозна. Тож ідея проєкту виконання Концерту Лео Орнштейна, яка належить керівникам Львівського органного залу Івану Остаповичу й Тарасові Демку, виявилась не простим зацікавленням, а доленосним рішенням в сценічній історії твору, що воскресило його з забуття й остаточно повернуло на українську сцену.
Прикметно, що задум публічного представлення Концерту для фортепіано з оркестром Лео Орнштейна, поруч з ідеями відродження забутого ім’я композитора та переосмислення значимості його творчості крізь призму відкриття усього музичного доробку митця, відразу знайшли відчутний резонанс у сприйнятті та зацікавленнях знаного київського піаніста Романа Рєпки. Робота саме над цим проєктом захопила творчу, пристрасно-експресивну натуру пана Романа переглянути й перевідкрити для себе музику Лео Орнштейна, тож він відразу поринув у вир кипучої роботи. Шукаючи свій підхід до «прочитання» Концерту, формуючи власну інтерпретаційну версію виконання твору, піаніст був вражений справжнім відкриттям для себе багатства, відчутої «космічності» світогляду композитора, яке виявилось по-особливому йому близьким. Так, не зважаючи на часову віддаленість, зародився дуже особистий, тісний зв’язок духовної спорідненості світовідчуття між митцями. Тож не дивно, що Роман Рєпка навіть називає Лео Орнштейна своїм «кармічним братом» і напрочуд тонко відчуває його композиторський стиль. На спеціально організованій зустрічі «Кава з піаністом Романом Рєпкою» у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької, що передувала львівській прем’єрі Фортепіанного концерту Лео Орнштейна, піаніст поділився своїми рефлексіями, котрі виникли у нього внаслідок знайомства з Концертом і розповів про своє творче бачення цього твору як «дуже красивого фільму-фантазії». Така асоціація і справді прочитувалась в інтерпретації музиканта.
Концертне виконання твору в по-особливому чарівливій вечірній атмосфері Органного залу створило незабутній шарм звучання, який наповнив увесь простір духом незримої феєрії-фантазії. Органічне переплетення оркестрових та фортепіанних фактурних пластів, а разом із тим і різноманітних тембральних барв, вилилось у суцільній довершеній єдності інтерпретаційних трактувань піаніста та диригента. Музична тканина фортепіанного Концерту пронизана рясними фігуративними переливами гармонічних співзвуч, подекуди модерністичного забарвлення. Однак мелодійно-тематичні епізоди Концерту все ж характеризуються естетикою постромантичного характеру звучання з відчутним східним колоритом. Розмах драматургійної насиченості, додатково підкресленої рельєфними динамічними нюансуваннями, а також розширення масштабів оркестрової звучності, здійснене композитором за рахунок збільшення усієї групи духових інструментів – все це створило амплуа яскравої, виразної оповіді, яка розкриває слухачам насичений емоційний світ завуальованого в музиці авторського сюжету (до слова, суттєва кількість композицій Лео Орнштейна належить до програмної музики). Загальний образ звучання твору в стилістичному аспекті все ж характеризується доволі виразним відсиланням до естетики модерністичного спрямування. Така характеристика є цілком закономірним явищем з огляду періоду створення композиції – в різних дослідженнях фігурують відмінні між собою дати, однак усі варіанти окреслюють часові рамки проміжку 1921-1926 років. Якщо говорити про Америку та її загальну атмосферу післявоєнного періоду 20-х років (саме там мешкав Лео Орнштейн, коли писав Концерт для фортепіано з оркестром), то перш за все слід відмітити панівні процеси капіталотворчої індустріалізації, яка відбувалась паралельно зі швидким розвитком урбанізації. Природно, що одночасно із цими явищами відбувалось і зародження нових стилістичних утворень в мистецтві (а передусім – в архітектурі), які були виразниками нових творчих знахідок та нових естетико-смакових тенденцій у суспільстві відповідно. Таким чином, у американському просторі того часу утверджуються процеси різноманітної та різновекторної модернізації в загальному руслі «осучаснення», включно зі стилістичними утвореннями, що виникли у відповідь на новітні смакові суспільні запити, і які належать до загально-об’єднуючого напрямку під назвою «модернізм».
Наповнене, з розмахом, багатством і насиченістю звучання фортепіанного Концерту Лео Орнштейна, створило певну алюзію до естетики розкоші модерністичного мистецтва стилю Ар-деко, яке з великою, потужною силою увірвалось у життя Америки 20-х років ХХ століття, утвердившись та отримавши там неабиякий розвиток протягом усього десятиліття аж до появи Великої депресії, що настала наприкінці 1929 року. Прикметно, що для музики Концерту деякою мірою притаманні елементи синтезу класичного (а точніше – неокласичного) та модерного: сецесійної пластичності лінійно-фактурних переплетень поряд з рисами структурної чіткості неокласичної побудови загалом. Особливо цікавою є специфіка фактурного викладу музичного матеріалу фортепіанного Концерту, яка проявляється немов би натяком на рапсодійність, що полягає у певній специфіці звучання, для котрої притаманний перехід від ліричної м'якості до вибухової акцентації, а також підкреслення емоційно-свобідної, часто імпровізаційної природи музичної мови.
Звісно, що всі окреслені особливості Концерту для фортепіано з оркестром не змогли би бути сповна вираженими, якби не професійний, майстерно осмислений інтерпретаційний концепт репрезентації, здійснений гармонійним тандемом виконавців – соліста Романа Рєпки й диригента Івана Остаповича. Певною мірою єдність інтерпретаційних бачень була закладена самим автором безпосередньо у музичній тканині твору, адже партії симфонічного оркестру та фортепіано перебувають у постійному взаємозв’язку, доповнюючи одна одну та органічно утворюючи нерозривну цілісність. Звиклі риси домінуючого звучання сольного інструменту немов би стираються композитором, а натомість виформовується один живий організм, який поєднує в собі все багатоголосся тембральної розкоші.
Окремих слів заслуговує також завершальний акцент концертної програми того вечора, яким стало виконання «на біс» Романом Рєпкою ще одного твору-відкриття Лео Орнштейна – «Вечірньої пісні» – першої п’єси з фортепіанного циклу «Козацькі імпресії». Це стало не тільки вражаючим фіналом заходу, а й справжнім одкровенням для слухачів. Зал наповнився неочікувано тонким, дещо імпресіоністичним звукописом-імітацією фігуративних переливів кобзи-бандури, забарвлених українським колоритом етно-характерності. Звуки роялю під вправними пальцями піаніста по-особливому зрезонували із публікою, наповнивши слухачів особливою настроєвістю довершеного «післясмаку».
У часі української боротьби за свою незалежність, за своє, по праву гідне місце у світовому культурно-мистецькому просторі, відкриття творчості нових чи віднайдених із забуття імен минулого, причетних до історії нашої культури, наповнене особливою значимістю. Бо саме за пізнанням слідує визнання!
Текст: Кандидат мистецтвознавства, Наталія Посікіра-Омельчук
Фото: Євген Червоний, Олександр Кириловець
Статтю вперше опубліковано на mus.art.co.ua
Comments